Хоча книга мені здалася нудною і отримала від мене одиницею по лобі, фільм — це мистецтво та шедевр. Здавалося, Емералд Феннел хотіла показати Емілі Бронте, «ось як треба було це написати», і таки написала. Я давно не виходила з кінозалу настільки натхненною.
Але критики рознесли цю стрічку на клаптики. Фраза «Емілі Бронте перевертається в труні» не один раз фігурувала в рецензіях, а оглядач для The Guardian назвав стрічку «квазі-еротичною, псевдоромантичною, а потім — ерзац-сумною, як клубна ніч з фальшивими емоціями».
Припускаю, я таки можу зрозуміти цих невдоволених британців: якби хтось так само «переосмислив» Шевченкову «Катерину», українці, мабуть, теж атакували б тих, хто «зазіхнув на святе».
«Буремний перевал» від Емералд Феннел вражає від титрів до титрів. Початкова сцена зі стогонами, повішенням та монашкою — це шок, сміх і «що ж буде далі». Сцена смерті в кінці — знову шок, страх і «чому це так гидко, але гарно».
Картинка гіперболізована, метафорична і дуже естетична, а кожен кадр заслуговує на власну рамочку. Кадр з мертвим батьком і «ялинками» з пляшок по кутках ніби нагадує, що це не «кримінальні хроніки», а мистецький твір. Червона підлога в Трашкрос-Ґрейндж — тривожна, майже фізично дискомфортна. Стіни зі шкіри — це психоз на межі з горором. А нарізка в стилі зимової казки з синьо-срібними блискітками та анахронічними рожевими окулярами на Кетрін, така свіжа і стильна, дає можливість вдихнути і видихнути серед цього психологічного трилеру.
Музичний супровід — ідеальний. Він підсилює атмосферу і напругу, але не тягне ковдру на себе. За вайбом трохи нагадує Woodkid — «Minus Sixty One» зі вступної сцени Death Stranding 2.
Сексуальна напруга така естетична, чуттєва і небезпечна, не дешева і не вульгарна. Сцена з підгляданням чи за каменем — це «відкрийте вікно в кінозалі, бо спекотно». Глядачі боялися видихнути, коли Гіткліф затуляв очі та рот Кетрін або не відпускав її пальці.
Головні актори — ідеальний метч. Я боялася, що буде відчуття «вона для нього задоросла» чи «вона ж мала бути брюнеткою», але це не збулося взагалі. Джейкоб Елорді — такий високий і такий Гіткліф. Марго Роббі — я б продала душу за її очі.
Діти-актори дуже талановиті. Шарлотта Меллінґтон — юна Кетті — вразила майстерністю міміки. Овен Купер, також відомий як «той малий з Adolescence», чудово зіграв маленьке звірятко малого Гіткліфа.
Ізабелла — ох, Ізабелла! — не наївна і дурна, а субʼєктна, жива, ненормальна, смішна. Вона достойна суперниця для Гіткліфа, бо яке їхало, таке здибало. Не жертва, а гравчиня у свою улюблену збочену гру. Альбом-подарунок і підморгування просто розірвали зал.
Неллі — неоднозначна персонажка з власною історією та мотивацією. У книзі я взагалі не вловила ідею про Неллі як «ненадійного оповідача», а у фільмі вона стала головною лиходійкою. Але вона теж не однозначне зло: вона керувалася принципом «робити як заведено, а не як хоче Кетрін» і могла собі легко аргументувати, що «так буде краще для усіх».
Але найголовніше для мене те, що в діях Кетрін та Гіткліф зʼявилась логіка, вони чудять і сходять з розуму, але їхня мотивація зрозуміла і викликає співчуття. І поки я дивилась фільм, мені було так гірко від того, що я знала: гепі-енду не буде.
Фільм надихнув мене спробувати прочитати «Буремний перевал» ще раз — тепер в оригіналі. А поки нагадую собі та вам, що у нашого книжкового клубу є відео про цей роман на YouTube. Піду нагадаю собі, за що поставила йому одиницю.
