Коли мова заходить про серіали The Last of Us, Fallout чи Arcane, їхній феноменальний успіх ні в кого не викликає сумнівів, а дивиться їх дуже різна аудиторія за вподобаннями, гендером, і, головне, віком. У масовій свідомості це серйозний та якісний контент.
Проте якщо завести розмову про ті ж самі франшизи, але в ігровому контексті, тобто тому, з якого вони, власне, й вийшли, можна ризикнути нарватися на досі розповсюджену думку: ігри — це дитяча розвага.
Ситуація змінюється, особливо у розвинутих країнах. Наприклад, у США ще в 2014 році майже половина опитаних заявила, що ігри для дітей. А в 2025 таких стало вдвічі менше, натомість 64% вважає, що в ігри може грати людина будь-якого віку. На жаль, в Україні подібних опитувань не проводилося, однак мені доводиться чути думку про інфантильність ігор доволі регулярно у розмовах навіть зараз.
Сьогодні ми спробуємо розібратися, які міфи досі жевріють щодо дорослого геймінгу, як ігри впливають на здоров’я, чи справді їх обов’язково треба «переростати», що робити, якщо ваш партнер — геймер(-ка), і чи мобільні ігри є адекватною альтернативою, щоб «вбити час».
Сидять у своїх комплюктерах
Початок-середина нульових — я дуже добре пам’ятаю ту епоху, коли по-справжньому відкрив для себе світ електронних розваг: ігри, інтернет, а також ігри в інтернеті. Коли я виходив у мережу, щоб спробувати чергову MMO, то зустрічав там здебільшого людей або мого віку, або трохи старше. Покоління наших батьків цих речей цуралося і навіть не прагнуло розуміти.
Та якось мама побачила як я граю у King’s Bounty: Armored Princess* — її привабили яскрава казкова графіка і не надто динамічний геймплей («а не ці ваші стрілялки»). Оговталася вона лише за декілька годин, коли згадала, що ще повно хатніх справ. Надалі ігрові сесії стануть для неї регулярними, і хоча мій підлітковий егоїзм дратувався і вимагав звільнення комп’ютера, разом з тим я щиро тішився цій спільності, а також тому, що вона змогла знайти для себе цю віддушину, яка відволікала її від тяжкої щоденної праці.
Тривало це недовго, втім, побут усе ж взяв своє, і це була типова ситуація для тих часів: більшість дорослих була зайнята спробами вижити та прогодувати свої сім’ї. Напевно, саме в цьому ховається секрет народження саме української версії міфу, що ігри — це розвага для дітей і підлітків.
У 2021 році NielsenIQ на замовлення Wargaming провела дослідження і з’ясувала, що середній вік українського геймера — 31 рік, а 65% з них живе у шлюбі. Мені довелося проводити своє опитування, яке важко назвати науково вірним, та тим не менш воно теж досить показове — у 2023 році найпопулярнішою віковою групою серед опитаних мною геймерів виявилися люди 26-35 років. Глобально ситуація ще серйозніша. Американському геймеру в середньому 36 років, а середній вік по світу — 41 рік.
Діти та підлітки нульових ніби виросли, у багатьох з’явилися свої родини, однак, на відміну від своїх батьків у тому ж віці, вони грають, і роблять це, попри нові, дорослі обов’язки та відповідальність. Тож очевидно, що відеоігри містять те, чим можна апелювати до цілком дорослої аудиторії.
*Гра російського розробника, яка вийшла у 2009 році. Не рекомендовано для гри зараз
Дорослі діти?
Упевнений, що на це у багатьох готове заперечення — напевно, в ігри грають психологічно незрілі дорослі, інфантильні хлопчики й дівчатка, які насправді тікають у вигадані світи від відповідальності.
Це не лише не підтверджується, а напряму заперечується дослідженнями. Зокрема науковці не знаходять жодного значимого зв’язку між особистісними якостями людини та її захопленням відеоіграми. Попросту кажучи, сам факт того, що людина є активним геймером, нічого не свідчить про рівень її відповідальності.
І щоб закріпити це розуміння, поговоримо про найбільш відповідальне заняття з усіх — батьківство. Виявляється, спільна гра батьків зі своїми дітьми напряму пов’язана з кращим добробутом у родині, і 82% батьків-геймерів у США роблять це саме з дітьми, тобто активно залучають своїх дітей до власного гобі (хоча, за логікою критиків, мали б активно від них тікати у чарівний світ відеоігор).
Тож виходить рівно протилежна змальованій критиками картина — ті, хто грає та заохочує ігри в своєму домі, не лише цілком і повністю беруть на себе відповідальність дорослого життя, але й краще з нею справляються, якщо говорити про виховання дітей. Батьки, що грають разом у ігри зі своїми дітьми, мають кращий зв’язок із ними, що є запорукою їхнього здорового розвитку.
З хворої голови на здорову
Втім, про шкоду відеоігор та психологічні проблеми геймерів зачасту мені доводилося чути від людей, які, за власним зізнанням, можуть «максимум потицяти в ферму на мобілці», щоб убити час. І в цьому я вбачаю велику іронію, адже саме ці «мобільні тицялки» являють собою найгірше, що може запропонувати ігровий ринок, і, на відміну від «великих» ігор, справді можуть викликати приводи для занепокоєння.
Ось це дослідження стверджує — за кількість годин, проведених у грі, набагато важливіше якість ігрового досвіду. Якщо людина грає у хороші, наповнені історією та цікавими механіками ігри, це корелює з високим психоемоційним добробутом — наративні ігри наповнюють ваше життя сенсами і змушують ваші нейрони формувати нові зв’язки.
Натомість, ті самі «невинні» мобільні ферми переповнені маніпулятивними дизайн-практиками, які змушують людину просиджувати в грі багато часу, а також стимулюють до покупок, адже переважна більшість таких ігор розповсюджуються за схемою free-to-play, коли сама гра безкоштовна, але ви можете придбати різноманітні прискорення та підсилення розвитку вашого акаунта.
Тож замість того, щоб проводити 40 хвилин на день у такій фермі, для вашої психіки набагато краще приділити той самий час наративно багатій, повноцінній грі, яких теж уже достатньо на мобільних платформах.
Коли реально турбуватися
Та все ж відеоігри дійсно є хорошим засобом ескапізму — багатьом часто хочеться побути наодинці з собою та гарною захопливою історією, яку можна прожити. І в деяких випадках ця втеча може стати справді загрозливою для реального життя.
Варто завжди розуміти: надмірне захоплення відеоіграми — це не причина проблем, а їхній наслідок, при чому, ймовірно, один з найбільш невинних і зворотних. Бо хтось тікає в наркотики, алкоголь, лудоманію чи інші небезпечні заняття.
В одинадцятій редакції Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-11) виділяють ігровий розлад. Він характеризується «порушенням контролю над грою, підвищенням пріоритетності ігор над іншими видами діяльності до такої міри, що ігри стають важливішими за інші інтереси та повсякденні справи, а також продовженням або ескалацією ігрової поведінки, незважаючи на негативні наслідки».
Якщо людина в депресії тікає від реальності за допомогою ігор, виникає позитивно-зворотній зв’язок: ігри посилюють депресію, а та збільшує бажання й надалі уникати життя за допомогою ігор. Також високим фактором ризику ігрової залежності також є нейровідмінність, особливо, коли вона недіагностована, а відповідно не усвідомлена людиною. Зокрема, йдеться про РДУГ та розлади аутистичного спектру.
Ігровий розлад, на думку науковців, розвивається на перетині наявних психологічних проблем, таких які згадані вище, та певних особливостей структури відеоігор (зокрема, системи «дія — винагорода»). Зазвичай, найбільше такі системи розвинені саме в онлайн-іграх, а також тих самих мобільних «тицялках», які більшість вважає невинними. Річ у тім, що вони спрямовані на заробіток за допомогою імпульсивних покупок — мікротранзакцій. І чим щільніше навколо вас затягнута петля, що прив’язує вас до гри, тим більше заробить компанія-розробник.
Як і навіщо здорово інтегрувати відеоігри в своє життя
Одногравцеві або кооперативні досвіди без мікротранзакцій на кшталт The Last of Us з одного боку або навіть ігри Super Mario з іншого, хоча й використовують ті самі механіки, не роблять це надмірно — для них це спосіб підтримати наратив або банально вас розважити, а не заробити якомога більше грошей: ви вже купили гру.
Переживання такого ігрового досвіду значно більше схоже на перегляд кіно, тільки спектр взаємодії може бути значно ширшим, адже існують засоби оповідання, якими володіють лише гейм-дизайнери. Через формат і, можливо, не зовсім вдалу реалізацію другого сезону The Last of Us при перегляді ви ніколи не відчуєте основний посил, який колись закладали у цю історії її автори. Бо коли ти своїми руками змушений робити те, що роблять головні героїні, і відчувати шалену внутрішню незгоду з цим, це доволі потужний досвід — і надати його можуть лише ігри.
Сучасна ігрова індустрія пропонує безліч цікавих, захопливих, щемких, сумних, масштабних і камерних, загалом дуже різних історій, більша частина з яких ніколи не з’явиться в інших форматах. Вони варті вашої уваги значно більше, ніж дозрілий буряк на вашій віртуальній фермі, пів години гортання «рілзів» або ще якась дурня, якою ви вбиваєте час.
Чи є ігрове життя після 30
Треба визнати, що з турботами про побут, кар’єру, старіючих батьків та підростаючих дітей, складно знайти час на розваги, які раніше займали помітну частину дня. Тож часто разом із плином життя колишні геймери втрачають своє гобі, і хіба що зі світлим сумом згадують про проведені вечори у черговій броділці чи жорсткі заруби з друзями в мережевому шутері.
Та на щастя ігрова індустрія подорослішала разом з нами, і тепер пропонує справді ціле різноманіття способів повернути собі улюблену розвагу, не компрометуючи інші життєві пріоритети.
Почати варто з того, що змінилися самі ігри. Ваш комфорт забезпечують автозбереження ледь не кожну хвилину або на щедро розставлених чекпойнтах, хмарні збереження — для продовження початого на будь-якому девайсі, і кросплей — для спільної гри з друзями, навіть якщо у вас різні платформи. Складність також все частіше можна налаштувати в деталях: якщо реакція у вас вже не та, налаштуйте собі більше здоров’я, а ворогам менш потужну зброю; проблемний зір — зменште складність паззлів у середовищі; і так далі.
Таким чином, ви зможете грати там, де вам зручно як вам зручно. Тож навіть проходження багатогодинного сюжету цілком можна розподілити, скажімо, на 30-40-хвилинні щовечірні сесії, які не позначаться ані на вашому розкладі, ані на стосунках.
Або ж грайте разом — з дівчиною, хлопцем, дружиною, дітьми. Зараз з’являється все більше кооперативних ігор, а такі проєкти як It Takes Two чи Split Fiction (обидві від студії Hazelight) ще й стимулюють вас вчитися комунікувати та домовлятися. Запрошуйте на ігрові сесії друзів — зайвий привід побачитись не лише раз на рік на День народження. Спільна гра з рідними й близькими тільки зміцнить ваші стосунки.
Як почати грати в дорослому віці
Та що як для вас ігри — це повністю новий світ? Чи є сенс знайомитися з ним зараз, коли ви вже давно не підліток? Відповідь на це питання залежить від умов. Якщо ви хочете розслабитися після важкого дня, провести годину разом зі своїм партнером чи друзями, чи прожити історію, де від ваших рішень щось справді змінюється, то однозначно так.
А щоб не страждати від «комплексу новачка», не кинути все через складність чи незрозумілість, і насолоджуватися зануренням у нові світи одразу, треба підібрати правильний формат, який не конфліктує з темпом вашого життя.
Скоріше за все, це буде консоль, бо це найпростіший і найдешевший спосіб одразу поринути в гру, і в разі, якщо все-таки не зайде, так само швидко позбавитися девайса через перепродаж. Придбайте пару цікавих вам ігор у електронному або фізичному магазині: вам не потрібна велика бібліотека одразу, беріть найпопулярніші тайтли, які зацікавили вас темою чи механікою. Або ж непоганим варіантом буде взяти одразу одну з ігрових передплат, таких як PS Plus або Xbox Game Pass, які одразу дають доступ до цілого каталогу ігор, серед яких є хіти та легенди минулих років.
У парах і родинах добре працює формат маленької спільної події: кооперативне «побачення» раз на тиждень замінює серіал не тільки тим, що історію ви проживаєте разом, а й тим, що вчитеся домовлятися, віддавати роль «водія» партнерові, слухати й підтримувати. З дітьми же, може бути вікова гра зі спокійним темпом і короткою розмовою після сцени — «чому герой так вчинив, а як зробили б ми» — і це вже не «посадити дитину перед екраном», а якісний спільний час.
Вже за кілька таких вечорів ви помітите, що не докладаєте зусиль, а просто продовжуєте свою історію — тепер на ще одній, дуже людській, мові.
