Нова книга Емми Антонюк “До побачення, телебачення” наробила шуму в українських соцмережах. Усі, хто зробив собі підписників на гейті Емми, вирішили терміново скористатися цим інфоприводом та сколихнути активність на своїх ютубах. Передаю привіт блогерам-падальникам і дякую за регулярну гімнастику для очей 🙄
Тепер власне про книгу:
“До побачення, телебачення” — це художній текст про шлях юної дівчини, яка не може промовчати, до дорослої журналістки, яка втомилася від “російських продюсерів” та телевізійних рамок. Це історія завдовжки в понад десять років, чотири роботи, дві країни та цілу жменю чоловіків.
В передмові Емма каже: “Віра Дорош — це не я. Але я змусила її пройти через багато подій, які сама пережила…”. В інстаграм-сторіз Емма доповнює: “Я б збожеволіла бути нею. Це дуже трагічний і складний образ”.
А тому від найпершого розділу знайомий із публічним образом Емми читач катається на гойдалках: “я знаю, що це художній текст, але чому ж він тоді відчувається як сповідь?”.
Якісь пригоди “Віри” ми вже чули: впізнали оператора, який облапував жінок, впізнали “Коли я жила в Німеччині…”. Але були і епізоди, які, дуже хотілося б вірити, Еммі ніколи проживати не доводилося.
Книга написана легко, смішно і дуже рідно. Якби “Так тобі й треба” і “За перекопом є земля” мали б спільну літературну дитину, то це було б “До побачення…”. Але десь після середини я почала втрачати інтерес. Мені було важко втримати в голові та розрізнити велику кількість чоловічих персонажів: Слава, Свят, Родіон, Тім, Вадим… Список дійових осіб на початку книги тут був би не зайвим.
Було цікаво впізнавати прототипи. Я дуже здивувалася, коли доперла, хто такий Козлінчук (аплодую за сміливість). Все намагалася зрозуміти, за яким іменем ховалася Яна Брензей. Усміхнулась, коли впізнала підморгування моїм улюбленим блогеркам: внутрішній критик Валєра (привіт, Алло!) і “Привітуні, красуні” (привіт, Олександро!)
Як співавторку книжкового клубу на YouTube, мене порадували згадки книг, які ми читали в цьому сезоні: “Хронік Нарнії” К.С. Льюїса та “Аліси” Льюїса Керрола (хоча від “дами хробаків” під шкірою щось поповзло). А наших коліжанок із клубу захотілося запитати: “Хороші дівчата закохані в Дереша. Погані — в Любку. Розумні — в Андруховича. Ти яка?”
Хоча важко сказати, що ми цього від Емми не очікували, але варто визнати, як багато соціально важливих тем підіймає авторка: від коректних термінів на позначення людей з інвалідністю і до усіх видів насилля. Фемінізм теж присутній, фіксую собі тезу: “Вдавати, що серед жінок нема мерзотниць, — це знелюднювати цілу стать.” А тих, хто критикує Емму за “навіщо нормалізувати російську мову серед українських читачів?!”, хочеться запитати: “Чи уважно ви читали?”.
І наостанок, цю цитату з книги я заберу із собою:
“Слабкі не вміють любити, бо любов для них непідйомна. Вони можуть біля неї ходити, тулитися, тертися і примазуватися. Але підняти її і нести їм не під силу. Ну, бо любити когось — це рішення. Воно вимагає зусиль.”
P.s. Дякую авторці за вельми корисний та влучний термін “бикоко”, беру на озброєння ✏️
